21.10.2020

Хочу почути хоч раз: “Доню. Донечко!”, “Я тебе люблю”

Нелюбов. 

Дитинство. Згадую його іноді. Але намагаюсь забути й відпустити. Образи, біль, труднощі, травми.

Я доросла жінка. Маю діток, одружена. Але так потребую мами. Рідних та близьких. Хочу почути хоч раз: “Доню. Донечко!”, “Я тебе люблю”. Відчути що таке розуміння, турбота, лагідна підтримка та прийняття.

Чомусь ніколи цього не було в моєму житті. Холодність, відстроненість, сухість. Мене ніколи не обіймала та не цілувала мама.

Так сталось, що я небажана дитина. Хотіла робити аборт, але якось не склалось – хтось відрадив чи не встигла на ранньому терміні, а потім було пізно. Знаю, що не хотіла мене і всю вагітність плакала та нарікала. Потім ледве дотерпіла рік і пішла працювати. я не знала мами до 6 років. Бачила рідко. Втомлену і заморену після роботи. Любила бабцю, яка мене ростила. Тата також не було. Він залишив мене в три місяці. Страшенно пив. Відтоді я його не бачила 13 років.

Любила мене бабуся. Рідненька. Найдорожча. Оце й усе.

І я так росла зайвим непотрібним зацькованим звірятком. Бідність. Недогляд. Бабця була старенька.

З того всього вийшла заміж в сімнадцять. Щоб втекти від того домашнього відчаю. Часто не було що їсти. Працювала від маленької. Вдягалась як обідранка. На гуманітарці. Попри те вчилась, мріяла здобути освіту, ночами читала багатенно. Часто не їла від 7 ранку до 8- ї вечора. Бо в школі мала гроші лише на чай та булочку або й не мала…… Після школи йшла на факультативи, до бібліотеки. Так ввночі приходила до дому і знову вчилась. Бо хотіла мати краще життя, здобути освіту і втекти від того злидарства.

Моє життя не склалось. Народила діток. Намагалась бути гарною дружиною. Але кохання не було. Шлюб з відчаю. Як втеча. Як ниточка, соломинка. Себе не виправдав.

Я не кохала. Жила лише з обов’язку й вдячності. Ми різні. Дуже.

Так, я здобула освіту, мала роботу, різні роботи. Завжди працювала і намагалась себе утримувати. Але на діток не вистачало.

Чоловік був дуже педантичний та скупий. Рахував кожну копійку. Економив. Відкладав на власні потреби й забаганки. Я завжди була ніким. Жила в його квартирі. Він тут господар і цар. Бути в приймах принизливо. В невістках. Де є два варіанти – терпіти та мовчати. Так і робила дуже багато років. Поки дітки не виросли. Мене принижували.

Я не могла десь піти без дозволу. Відчитуватись за кожну дію та крок. За кожну гривню.

Не було не те що особистого простору, думки, права щось сказати чи на щось вплинути…. Не було шансу стати людиною й жінкою. Я там жила як підібране з вулиці цуценя. Яке мало право лише махати хвостиком та приносити тапки.

Мене кидали об стінку. Бив, копав при дітях, душив……. Постійні крики й скандали. За будь-що.

Приходив з роботи після другої зміни в 12 ночі і міг години дві кричати за якусь перекладену книжку на інше місце чи невимиті тарілки на столі. Будив мене та дітей. Виганяв посеред ночі на вулицю.  В мороз. Без нічого…….

Я жила у пеклі весь цей час і мовчала.

Не могла жалітися. Бо не було кому. Якось прийшла до мами вночі. Залізла в вікно посеред зими й переночувала в холоднезній нежилій кімнаті. То наранок вона побачила мене і зчинила скандал. Що пішла від чоловіка. Що сама винна в своїх проблемах. Що погана дружина…. Бо він же ідеальний. Працює. Утримує мене та дітей. А я ніхто. Ледарка, яка сама винна у всьому……

Я плакала не раз. І мовчала. Та поверталась назад у те домашнє тихе пекло.

Бо не сміла й не вміла говорити.

Мамо. Я ж не чужа вам. Так. Нелюба й небажана. Але зрозумійте, я так хочу хоч раз почути: “Донечко, люблю тебе. Я з тобою. Прийди”

Источник

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *